Голосіння (плачі) — імпровізовані обрядові пісні-плачі, якими в українській традиції оплакували померлого. Це один із найдавніших жанрів народної творчості, коріння якого сягає дохристиянських, ще язичницьких вірувань про перехід душі у потойбіччя.
Голосіння виконували переважно жінки — рідні небіжчика або спеціально запрошені голосільниці. Їхнє мовлення на межі співу й ридання будувалося на вільній імпровізації, усталених поетичних формулах, риторичних звертаннях до покійного. Мелодика голосінь — низхідна, з характерними «схлипами» й обривами фрази, що передають саму природу горя. Цей архаїчний жанр досліджували провідні українські етнографи; він зберіг унікальні риси прадавнього інтонаційного мислення, які майже зникли в інших європейських культурах.
