Адажіо (від італ. ad agio — «не поспішаючи») — один з ключових темпових позначень у класичній музиці. Композитори обирають його, коли хочуть створити простір для емоційного занурення слухача.
Знамениті приклади: так зване Адажіо Альбіноні (насправді твір Ремо Джадзотто, 1958), Адажіо для струнних Барбера, адажіо з Дев'ятої симфонії Малера. У таких творах кожна нота отримує вагу, а паузи звучать не менш красномовно, ніж самі звуки.
За темповою шкалою адажіо повільніше за анданте, але швидше за ларго: приблизно 66–76 ударів на хвилину. У багаточастинних циклах — сонатах, симфоніях, квартетах — саме адажіо традиційно стає ліричним центром, місцем найглибшого зосередження. Український композитор Борис Лятошинський у своїх повільних частинах довів жанр адажіо до рівня філософського монологу.
