Козобас — новий вид народного контрабаса: з кінця 1960-х років він з'явився в складі різних фольклорних ансамблів і троїстих музик. На козобасі одна людина може замінити цілу ритм-секцію. Резонатор роблять у вигляді невеликого барабана або глибокого дерев'яного казана, набраного з клепок, а його верхній отвір обтягують шкірою; від резонатора йде довгий гриф. Загальна висота інструмента — 1,5–2 м. Струни — від однієї до трьох (у сучасних інструментах — чотири) — кріплять до струнотримача в нижній частині корпусу; вони спираються на кобилку, що стоїть на шкіряній мембрані, а настроюють їх черв'ячним механізмом на головці грифа. Головку виконують у вигляді голови кози, а до неї кріплять стрижень з мідною тарілочкою.
Музикант грає на козобасі коротким прямим смичком або щипком пальців, а сталевим прутиком може вдаряти по тарілочці. Майстри, які наприкінці 1960-х років першими зробили такі інструменти, — Касян Євченко, тодішній соліст Українського народного хору імені Г. Верьовки, та І. Ніколайчук, артист Київського оркестру народних інструментів, — розповідали про гуцульський звичай: коли музиканти вже залишали весілля, гості вставляли коромисло у відро, прив'язували дріт до дужки відра й верхнього кінця коромисла та видобували звук ударом або протягуванням палиці по дроту. На такому пристрої імітували й звуки кози під час різдвяних колядок; на цій фольклорно-етнографічній основі й було створено перший козобас. Від кашубської «чортової скрипки», наслідуванням якої його дехто вважав, український козобас відрізняється будовою і характером музики. Сьогодні козобас часто вживають українські етно-рок гурти.
