Сонатна форма — найвеличніше досягнення класичної епохи. Її принцип — драматургія контрасту: дві теми (головна і побічна) у різних тональностях спочатку постають протилежностями, а наприкінці примирюються.
Ця форма лежить в основі перших частин симфоній Гайдна, Моцарта, Бетховена, Брамса, Малера. У XX столітті композитори її переосмислили: Барток зберіг схему, але наповнив її новою гармонією; Гіндеміт надав їй суворої логіки; а сучасні композитори перетворили її на простір, де стилі різних епох зіштовхуються одне з одним.
Сонатна форма складається з трьох головних розділів: експозиції (виклад головної та побічної партій у різних тональностях), розробки (конфліктний розвиток тем) і репризи (повернення обох партій у головній тональності). Часто їм передує повільний вступ, а завершує коду. Ця форма стала універсальною «мовою» інструментальної музики й лежить в основі тисяч сонат, симфоній, квартетів і концертів.
