Танго зародилося наприкінці XIX століття в бідних портових кварталах Буенос-Айреса й Монтевідео як сплав європейських, африканських і креольських традицій емігрантів. Його душа — інструмент бандонеон (різновид концертино), чий тужливий, «дихаючий» голос став символом жанру.
Музика танго поєднує пристрасть і меланхолію, чіткий, «зламаний» ритм і драматичну експресію. У «золоту добу» (1930-40-ті) танго стало масовою культурою Аргентини з великими оркестрами. А композитор Астор П'яццолла у другій половині XX ст. створив «нове танго» (tango nuevo), піднісши жанр до рівня концертної академічної музики. Танго — одне з найемоційніших мистецтв світу, визнане ЮНЕСКО частиною нематеріальної культурної спадщини людства.
