Пікколо (з італ. — «маленький») — це «пір'їнка» оркестру. Довжина лише 32 см, але сила звуку — дивовижна: пікколо чути навіть у найгучнішому оркестровому фортисимо.
Композитори часто доручають пікколо блискучі пасажі в кульмінаціях: у фіналі П'ятої симфонії Бетховена, у «Зірковому маршу» Суси, у «Болеро» Равеля. Військові оркестри не обходяться без пікколо — саме його пронизливий свист надає маршам того впізнаваного характеру. Грає на пікколо зазвичай третій флейтист (у менших складах — другий), змінюючи інструмент у потрібний момент.
Пікколо нотується на октаву нижче за реальне звучання — інакше його ноти губилися б високо над нотним станом. Це найвищий за теситурою інструмент усього симфонічного оркестру, і саме тому диригенти цінують його як «прожектор», що вихоплює мелодію з густої оркестрової тканини. У сучасних партитурах пікколо доручають не лише блиск, а й тонкі, майже флейтові барви у високому піано.
