Монодія — це чистий голос без зайвого. Так звучали найдавніші пісні людства: колискові, трудові приспіви, обрядові співи.
У західній традиції вершина монодії — григоріанський хорал, що сформувався переважно у IX–X століттях. В українській культурі це знаменний розспів і давні народні пісні, які співають «а капела» без жодного акомпанементу. Монодія повернулась і в XX столітті — у творах Джона Кейджа, Мортона Фельдмана, а також у мінімалістичному джазі Кіта Джарретта.
Монодію не варто плутати з гетерофонією — старовинним видом гуртового виконання, коли всі співають «ту саму» мелодію, але з дрібними розбіжностями й прикрасами. Історично саме одноголосся було першим етапом розвитку музики, з якого згодом виросли поліфонія та гомофонія. У сакральній традиції чиста монодія і дотепер несе особливу значеннєвість — від григоріаніки до знаменного розспіву.
