Дисонанс — це співзвуччя, у якому звуки «сперечаються», створюючи напругу й відчуття незавершеності. До дисонансів належать секунди, септими, тритон і всі акорди з ними. Класична теорія вимагала, щоб дисонанс був підготований і обов'язково розв'язаний у консонанс.
Саме дисонанс надає музиці руху: без напруги, що прагне розрядки, гармонія була б статичною й нецікавою. Історія музики — це історія поступової «емансипації дисонансу»: від суворих правил бароко через сміливі співзвуччя романтиків до XX століття, коли Шенберг та інші зробили дисонанс самостійним, рівноправним засобом, що більше не потребує розв'язання. Дисонанс — не «помилка», а джерело виразності, драми й енергії музичного розвитку.
