Локрійський лад відповідає білим клавішам від сі до сі. Його унікальна риса — зменшена квінта над тонікою замість чистої. Через це тонічний тризвук виходить зменшеним, нестійким, і лад немовби втрачає ґрунт під ногами: у ньому немає надійної опори, до якої хочеться повернутися.
Саме через цю нестабільність локрійський лад майже не вживався в класичній музиці як самостійна основа. Однак у XX–XXI століттях він став цінним виразним засобом: джазмени використовують його над напівзменшеними акордами, а метал-гурти — заради відчуття тривоги й хаосу. Локрійський лад — теоретично найповніша межа діатоніки, звукоряд, що назавжди «висить» у напрузі, ніколи не знаходячи спокою.
